Из трудов Ивана Павловича Сусова

I. П. СУСОВ

 
ПРО МЕЖ1 ПРИСУДКА В НIМЕЦЬКОМУ РЕЧЕНН1

У сучасти граматицi є в основному двi точки зору на присудок. Перша з них, поширена мiж iншим в радянськiй германiстицi, є бiльш традицiйною. Вона пов'язана з логiко-граматичним трактуванням речення як мовної одиницi, яка спiввiдноситься з логiчним судженням, що описуеться схемою «суб'єкт — предикат». У вiдповiдностi з цим трактуванням речення подiляеться на двi рiвноправнi частини: концентр пiдмета i концентр присудка. Один з цих концентрiв може i не мати мовного вираження, i тодi доводиться говорити про односкладовi речення.

В рамках цiєї концепцiї речення можливi piзнi види розумiння присудка i його меж в реченнi. Або ж пiд це поняття пiдводиться весь концентр присудка як та частина речення, яка в звичайних умовах спiлкування приписує суб'єкту ту чи iншу ознаку, тобто виражає пре-дикацiю. Поняття другорядних членiв речення при такому пiдходi може бути охарактеризоване як зайве. Нiчого не змiнює i та обставина, що пiдмет i присудок можуть бути при цьому видiленi формально, а саме як безпосереднi складники речення ¹. Або ж у концентрi присудка видiляється власне присудок i безпосередньо чи опосередковано залежнi вiд нього другоряднi члени, як це часто зустрiчається у багатьох вiтчизняних граматиках нiмецької та англiйської мов ².

Проте визначення меж присудка у другому випадку часто наштовхується на значнi труднощi: адже предикацiя, як правило, не здiснюється з допомогою одного тiльки дiєслова у особовiй формi, яке в бiльшocтi випадкiв входить в структуру нiмецького речення. Предикативна недостатнiсть дiєслова, його смислова i структурна неповнота стають приводом для видiлення так званих складеного iменного i складеного дiєслiвного присудкiв. У випадку iменного присудка прийнято розрiзняти зв'язку, яка, як це часто говориться, повнiстю чи частково втрачає свое лексичне значення, i предикатив. При цьому спiрним виявляється склад тих дiєсл1в, як можуть функцiонувати в ролi зв'язки ³. Звiдси виникають сумнiви вiдносно положення членiв, що виступають при зв'язцi. Пор., напр.: Die Nachricht erwies sich als wahr; Es erwies sich als ein Irrtum; Er wird Johannes genannt; Er fühlt sich als (ein) Fremder/(einen) Fremden.

У випадку дiєслiвного присудка постає винятково важке завдання вiдмежування складеного присудка вiд сполуки присудка з об'єктним iнфiнiтивом, що зумовлено аналогiчними суперечками про коло дiеслiв, якi виступають в ролi особового члена присудка ⁴.

В усякому разi коло предикативно недостатнiх дiєслiв значно ширше, нiж caмi noвнi перелiки дiєслiв, якi вiдносять до числа можливих особових членiв складеного присудка. Цiєю обставиною частково пояснюється висування в граматичнi концепцi В. Г. Адмонi ще й так званого розширеного присудка ⁵. Але й запропонований ним пiдхiд не звiльняє вiд численних труднощiв при визначеннi меж присудка, тому що залишається нез'ясованою сама суть цього члена речення.

Друга концепцiя присудка, яка в останнi час знайшла своє поширення в нiмецькiй граматицi, формальна за своїм характером i не має на перший погляд нiчого спiльного з логiчним аналiзом речення. Присудок в цiй концепцiї часто iдентифiкується з особовим дiєсловом. Проте незалежнiсть цього пiдходу вiд логiки виявляється обманливою. Насправдi ж цей пiдхiд добре узгоджується з аналiзом судження за схемою «предикат (або функтор) — його аргументи», прийнятою в логiцi предикатiв i особливо в її важливому роздiлi — логiцi вiдношень ⁶. Подiбно до того, як у логiцi вiдповiдно до вказаної схеми найважливiша роль вiдводиться предикату, тобто назвi властивостi або вiдношення, а аргументам — пiдпорядкована роль насичення цього предиката, так i в синтаксисi в центр уваги висувається дiєслiвний присудок, в: той час як iншi члени речення (включаючи i пiдмет) вважаються його розширювачами (комплементами).

Природно, що в цiй концепцiї стає зайвим поняття зв'язки i нема потреби говорити про втрату дiєсловом повнiстю чи частково його лексичного значення. Замiсть цього пропонується розподiл дiєслiв у вiдповiдностi до iх валентних властивостей на одномiснi, двомiснi тощо. Вважається, що уже в лексико-граматичному значеннi особового дiєслова мiститься in potentia вiдношення, яке внаслiдок розгортання на 6aзi даного дiєслова синтаксичної структури стає його значенням.

Вiдповiдно i предикатив розглядається як самостiйний член речення. Й. Ербен називає його «позначенням виду буття чи стану» ⁷. В. Юнг говорить в цьому випадку про предикативний комплемент (prädikative Ergänzung) ⁸. Г. Глiнц вважає необхiдним розрiзняти, по-перше, споci6 вираження предикативного члена (Gleichgröβe — для iменникового члена, Artangabe — для прикметникового) i, по-друге, вiдношення предикатива до суб'єкта (Gleichgröβe zur Grundgröβe) i до прямого об'єкта (Gleichgröβe zur Zielgröβe) ⁹. Аналогiчно чинить i П. Гребе, розрiзняючи вiдповiдно Gleichsetzungsnominativ, Gleichsetzungsakkusativ i Arterganzimg ¹⁰.

Piзнi точки зору в рамках даної концепцiї пов'язанi не тiльки з розрiзненням чи ототожнюванням рiзних частин мови в позицiї предикатива, але й з iншими моментами. Так, для бiльшостi нiмецьких автоpiв складений дiєслiвний присудок є багатоелементний, але у синтак-сичному вiдношенi простий член речения ¹¹. Але Г. Хельбiг проводить розчленування i тут: Die Wäsche muβ — trocknen ¹². Biн заходить настiльки далеко, що видiляе два самостiйних члени речення навiть у присудка, вираженого аналiтичною формою дiєслова: Die Wäsche wird — getrocknet; Die Wäsche wird — trocknen (аналогiчно тому, як проводиться розчленування у випадках: Die Wäsche ist — trocken; wird—trocken, ist—getrocknet; Paris ist—die Hauptstadt Frankreichs) ¹³.

Поняття складеного присудка, таким чином, лiквiдується. Але у випадку складеного дiєcлiвнoгo присудка при такому пiдходi другий член не одержує, як правило, нiякої iнтерпретацiї. Iншими словами, формальний пiдхiд перестає бути послiдовним, як тiльки об'єктом ана-лiзу стає сполучення ряду дiєслiвних форм.

Якiй же iз двох концепцiй присудка повинна бути надана перевага? Який шлях усунення недолiкiв кожної iз цих концепцiй? Такi питання можуть виникнути тепер у читача. Але дати вiдповiдь на них не дуже легко.

Справа в тому, що вибiр однiєї з точек зору не може бути в даному випадку довiльним i зумовлюватися особистим смаком чи приналежнiстю до тiєї чи iншої лiнгвiстичної школи. Не можна просто погодитися з поширеною в лiтературi з логiки думкою, що логiка пpeдикaтiв прийшла на змiyу традицiйнiї арiтотелiвськiй логiцi, що схема «суб'єкт — предикат» застарiла ¹⁴. Насправдi в реченнi як мовнiй структурi спостерiгаються вiдповiднocтi i логiчнiй структурi, що iнтерпретується в термшнах «суб'єкт — предикат», i логiчнiй структурi, що описується в термiнах «предикат — його аргументи». Бiльш того, можна ствер-джувати, що цi двi структури npиcyтнi, як правило, в смисловому планi речення одночасно, характеризуючи, проте, piзнi аспекти його вiдношення до дiйсностi.

Первинною i фундаментальною в побудовi речення виявляється структура, що вiдображає систему зв'язкiв i вiдношень об'єктивної дiйсностi. Якраз вона i визначає наперед склад членiв выxiдного син-таксичного утворення, їx роль як iмeн для окремих термiнiв вiдношення. Разом з цими iмeнaми як аналогами логiчних аргументiв вихiдне синтаксичне утворення мicтить також позначення характеру вдношення, виступаючи своєрiдним аналогом логiчного функтора. На цьому ступенi становлення речення наявна, проте, лише найбiльш загальна синтаксико-семантична схема, з точки зору якої ототожнюються такi утворення, як:

Karl pflückt die Āpfel.

Die Āpfel werden von Karl gepflückt.

Der die Āpfel pflückende Karl.

Die von Karl gepflückten Āpfel.

Das Pflücken der Āpfel von Karl.

Karl, der die Āpfel pflückt.

Die Āpfel, die von Karl gepflückt werden.

Es ist Karl, der die Āpfel pflückt.

Es sind die Āpfel, die Karl pflückt.

В ycix цих утвореннях вiдтворюється одна й та ж структура об'єк тивних вiдношень мiж дiячем i предметом дiї.

Наведемо ще одну групу утворень, якi позначають вiдношення предмета i його ознаки.

Die Rose ist schön.

Die schöne Rose.

Die Schönheit der Rose.

При бажаннi тотожнiсть вiдношень, якi тут виражаються, можна назвати «глибинною структурою» в розумiннi Н. Хомського ¹⁵, але на вiдмiну вiд нього не вважати «глибинну структуру» чисто формальним, асемантичним утворенням, яке потребує семантичної iнтерпретацiї, а визначати iї якраз як явище синтаксичної семантики, як семантичний iнвapiaнт ряду piзниx за формою синтаксичних утворень.

Цю структуру, що вiдбивае об'єктивнi вiдношення, можна називати реляцiйною. Вона характеризується свого роду денотативним (хоча i в особливому розумiннi цього термшна) зв'язком: и денотатом є абстрактна система об'єктивних вiдношень.

На реляцiйну структуру у процесi дальшого становлення речення накладається iнша структура, що характеризує акт предикацiї, тобто видiлення суб'єкта думки-мови i створення вiдношення мiж суб'єктом i предикатом. На цiй стадiї вiдбувається по cyтi ви6ip частин мови i їх форм, втiлення «глибинної структури» у виглядi упорядкованого набору граматично оформлених членiв речення, причому часто виявляється необхiдним використовувати i такi засоби, як порядок слiв та логiчний наголос ¹⁶. Ця структура (її на вiдмiну вiд реляцiйної можна називати предикацiйною) належить, власне кажучи, не до денотата, вона opieнтована на автора думки-мови. Вона втiлює його пiдхiд до дiйсностi i до способу її репрезентацiї.

На цьому ступенi породження речення здiснюється вiдбiр форм «актуального» чи «потенцiального» утворення ¹⁷, тобто з особовим чи безособовим ядром, а напрямок зв'язкiв домiнацiї мiж членами утворення може виявитися вiдповiдним чи суперечним напрямку зв'язкiв в об'єктивнiй структурi вiдношень.

Таким чином, не беручи до уваги формального розчленування ре-чення, можна говорити про можливiсть двох його розчленувань, opiєн-тованих на фактори, якi є поза реченням, але вiдбиваються в ньому. Цi розчленування приводять до виявлення двох вiдносно самостiйних структур: реляцiйної та предикацiйної. Очевидно, що одностороння opiентацiя на ту чи iншу структуру i приводить до значних розходжень помiж лiнгвiстами вiдносно poзyмiння меж присудка. Проте обидва способи розумiння не виключають один одного, так що можливий синтетичний пiдхiд.

При цьому необхiдне термiнологiчне розмежування. Доцiльно, очевидно, використовувати термiн «присудок» тiльки при аналiзi реляцiйно-семантичної структури речення, залишаючи для аналiзу предикацiйної структури термiн «концентр присудка» або ж «предикат». Проте, щоб запобiгти непорозумiнням, можна говорити про предикативне ядро, розумiючи пiд цим присудок з реляцiйно-семантичної точки зору. В нiмецькiї граматицi iнколи проводиться вiдповiне розмежування мiж Aussage i Aussagekern ¹⁸.

Проте навряд чи доцiльно видiляти caмостiйнi члени речення в рамках складних часових i станових форм, тому що тут синтаксичнi зв'язки мiж компонентами нiби згасли i вже не вiдбивають об'єктивних вiдношень. Аналiтичнi конструкцiї виступають в ролi ядер синтаксичних утворень як едине цiле. Згадана више точка зору Г. Хель6iгa пояснюється в основному недооцiнкою складної проблеми розвитку i функцiонування дiєслiвних аналiтичних конструкцiй, що в свiй час заслужило справедливої критики В. Г. Адмонi на адресу Л. Вайсгербера ¹⁹. До аналiтичних конструкцiй, якi виступають в ролi цiлiсних ядер, повиннi бути без сумнiву зарахованi також утворення типу sein + zu + iнфiнiтив, haben + zu + iнфiнiтив, wollen + iнфiнiтив II, sollen + iнфiнiтив II ²⁰. Очевидно, тiльки вiдносно останнiх конструкцiй можна говорити про складений дiєслiвний присудок.

Що ж стосується випадкiв з вiльним зв'язком мiж дiєслiвними компонентами (модальне, видове або ж близьке за характером дiєслово в сполученнi з iнфiнiтивом), то тут слiд вбачати поєднання двох ядер: головного (особового) i вторинного (iнфiнiтива), що приводить до утворення ускладненої синтаксичної конструкцiї ²¹. Головне ядро виражає в даному випадку певне вiдношення мiж нocieм ознаки i процесуальною ознакою, а вторинне ядро виступає в ролi його компонента, маючи при цьому також властивостi ядерного компонента, пор., наприклад: Er soll den Text übersetzen, де компонент den Text зумовлений вторинним, а не головним ядром.

На закiнчення можна зауважити, що з точки зору реляцiйно-семантичного аналiзу нове висвiтлення одержують i iншi члени речения. Тут, очевидно, необхiдно розрiзняти обов'язковi i вiльнi члени, що уже не раз здiйснювалось в граматичнiй традицiї. Пiдмет виступає тут як один з комплементiв ядра, в той час як при аналiзi предикацiйної структури суб'єкт (або концентр пiдмета) виявляється рiвноправним по вiдношенню до предиката (концентра присудка) або панiвним.

Не можна не помiтити, що реляцiйна точка зору на присудок краще вiдповiдає завданням моделювання iнвapiaнтнoї конструктивної основи речення.

/. S U S О W

ŰBER DIE GRENZEN DES PRĀDIKATS IM DEUTSCHEN SATZ

Z u s a m m e n f a s s u n g

Im vorliegenden Beitrag werden zwei Konzeptionen des grammatischen Prädikats vergliсhen. Die erste, ältere Auffassung geht auf die Analyse des Urteils nach dern zweigliedrigen Schema «Subjekt — Prädikat» der aristotelischen Logik zurück. Dabei bereitet die Abgrenzung der Bestandteile des eigentlichen Prädikats und der selbständigen Satzglieder, die als Komponenten der Prädikatsgruppe auch an der Prädikation teilnehmen, besondere Schwierigkeiten. Die zweite, jüngere Auffassung stimmt mit der Analyse des Urteils nach dem Schema «Pradikat (Funktor) — seine Argumente» überein, das in der modernen Prädikatlogik (besonders in ihrem wichtigsten Teil — Relationslogik) entwickelt worden ist. Die Grenzen des grammatischen Prädikats fallen dabei mit dem verbalen Satzkern zusammen, in dem die syntaktische Relation als wichtigste Bedeutungskomponente eines syntaktischen Gebildes schlummert. Die beiden Konzeptionen des Prädikats haben ihre Berechtigung in der sprachliehen Wirklichkeit.

Der Gegenstand der letzteren ist die Relationsstruktur als grundlegender Bestandteil der sernantischen Seite des syntaktischen Gebildes. Die erstere befasst sich dagegen mit der Prädikationsstruktur des Satzes, die die Relationsstruktur überlagert und sie aktualisiert.

-----------

¹    Л. С. Бархударов. Структура простого предложения современного английского языка. М., 1966, стор. 142—144.

²  Див.: Л. Р. Зиндер, Т. В. Строева. Современный немецкий язык. М., 1957; А. И. Смирницкий. Синтаксис английского языка. М., 1957.

³ К. П. Акулова, Г. Н. Эйхбаум. Об именном сказуемом в современном немецком языке. — «Филол. науки», 1962, № 4; В. Балайшис. Круг имен существительных, употребляющихся как предикатив (На материале древне- и средневерхнемецкого языка). Автореферат канд. дисс, Л., 1967.

⁴ А. П. Иванова. Сочетание глагола с объектным инфинитивом в немецком языке и их русские соответствия. — «Иностр. языки в школе», 1966, № 6.

⁵ В. Г. Адмони. Введение в синтаксис современного немецкого языка. М., 1955, стор. 55; W. Admоni. Der deutsche Sprachbau. M.—Л., 1966, стор. 233; Иого ж. Типология предложения. — Исследования по общей теории грамматики. М., 1968, стер. 242—243. (В данiй craттi вказуеться, що вперше в експлiцитнiй фopмi поняття «розширеного присудка» було вжито Л. Зюттерлiном).

⁶ Див. порiвняльний анализ обох схем в статтi: Е. Д. Смирнова. Формализованные языки и логическая форма. — Логическая структура научного знания. М., 1965.

⁷ J. Erbеп. Abriss der deutschen Grammatik. Berlin, 1958, стор. 187.

⁸ W. Jung. Grammatik der deutschen Sprache. Leipzig, 1966, стор. 40 i даль.

⁹ H. G1inz. Der deutsche Satz. Wortarten und Satzglieder wissenschaftlich gefasst und dichterisch gedeutet. Düsseldorf, 1957.

¹⁰ Grammatik der deutsehen Gegenwartssprache (Der Groβe Duden, Bd. IV). Л.,. 1962, стор. 436—438, 446, 451—452, 455—458.

¹¹ Grammatik der deutschen Gegenwartssprache (Der Groβe Duden, Bd. IV). Л. 1962, стор. 484 i даль.

¹² G. He1big. Untersuchungen zur Valenz und Distribution deutscher Verben. — «Deutsch als Fremdsprache», 1966, H. 3.

¹³ Там же.

¹⁴ G. Klaus. Einführung in die formale Logik. Berlin, 1959.

¹⁵ N. Chomsky. Aspects of the Theory of Syntax. Cambridge (Mass.), 1965.

¹⁶ В. З. Панфилов. Грамматика и логика. (Грамматическое и логико-грамматическое членение простого предложения). М.—Л., 1963, стор. 15 i даль.

¹⁷ F. Schmidt. Logik der Syntax. Berlin, 1961, стор. 22.

¹⁸ Grammatik der deutschen Gegenwartssprache, стор. 434—435.

¹⁹ W. Admоni. Названа праця, стор. 192.

²⁰ Л. Р. 3индер, Т. В. Строева. Названа праця, стор. 148—150.

²¹ Пор. подiбний пiдхiд у працi: Г. Г. Почепцов. Конструктивный анализ структуры предложения (на материале английского языка). Автореферат докт. дисс, Л., 1968, стор. 35 i даль.

I.П. Сусов. Про межi присудка в нiмецькому реченнi // Iноземна фiлологiя. Вип. 27. Львiв, 1972. С. 50—54.

Стартовая страница
Содержание сайта
Список опубликованных трудов
Книги, вышедшие под редакцией ИПС